Отзывы на фильмы Роджера Бирнбаума без оценки

…есхатологічно-камерна пригода з тремтінням у колінах і ворушінням у волоссі…

…в нью-йоркському Центральному парку одного раннього і погожого ранку починає відбуватися щось вже зовсім важко зрозуміле і навіть об’єктивно шокуюче. Легкий порив свіжого вітру приносить із собою практично повний параліч всіх захоплених в локації штатівських городян. Через якусь хвилину, всі вони миттєво і моторошно синхронно почнуть безглуздо задкувати без всілякої оглядки, нести абсолютну дурню і вкрай нелогічну нісенітницю, спішно при цьому втілюючи наяву найбільш параноїдально-суїцидальні нахили справжнісіньких душевнохворих. Гнучка і підтягнута прихильниця фітнесу, наприклад, лишивши вправи на свіжому повітрі встромить собі в сонну артерію залізну шпильку для волосся. Слідом за цим патрульний поліціянт посеред довжелезної автомобільної пробки застрелиться з табельного вогнепалу. Через пару хвилин будівельники з майданчика неподалік в повному складі будуть один за іншим крокувати назустріч смертельній порожнечі з даху недобудованої багатоповерхівки і з нудотно-глухими звуками ударів падатимуть на землю, навіки покидаючи цей безглуздий і жорстокий світ…

…Еліот Мур (…Марк Уолберг…), вчитель природознавства в філадельфійській середній школі, не підозрюючи про те, що навколо відбувається справжнє апокаліптичне божевілля, захоплено проводить урок, яскраво обговорюючи зі старшокласниками безслідне зникнення бджолиних колоній по всій території Північної Америки. Перелякана жінка-завуч в терміновому порядку зупиняє заняття і відводить Еліота на нараду до директора школи. Там в режимі реального часу по телебаченню із залученням на смерть переляканого і нічого взагалі не розуміючого в тому, що відбувається диктора зачитуються тривожні дані по небаченій досі хвилі масових самогубств, що практично охопила територію вже декількох штатів. Герой Уолберга, забравши з дому красуню-кохану Альму (…Зоуі Дешанель…), в компанії одного близького товариша і його малолітньої доньки, приймає рішення самоізолюватись подалі від великих метрополій де-небудь в затюканому передмісті. Електричка, евакуюючи критичну масу панікуючих громадян, раптово намертво зупиняється в заштатному селищі десь в штаті Пенсильванія…

…«Явище» американського режисера-сценариста індійського походження М. Найта Ш’ямалана на перевірку може здатися класичним зразком трилерного жанру з поправкою на загальне, злегка містичне відчуття неминуче наближаючогося кінця світу. І в цьому сенсі між поданням автора-постановника стрічки і розумінням глядачів ніякої дихотомії немає заздалегідь, взагалі та мабуть що й повністю. Неоднозначність «Явища», як, напевно, і всіх ш’ямалановских картин, в яких на екранному полотні бешкетують незримі сили, що знаходяться за межею людського розуміння, стає відчутною далеко не відразу. Принаймні — не в ті миттєві «спілбергівські» перші десять хвилин хронометражу, за які згідно з настановою метра від кінематографу і слід радикально вразити глядача. І мотивувати його тим самим на гарантований захопленістю подальший перегляд. Ні, в даному випадку режисер розкриває найбільш вражаючі наративні свої увертюри в камерних, гранично обмежених просторово і дуже малонаселених сценах…

…блискучі, пробираючі до самих глибинних нервових закінчень, гіперреалістичні замальовки в напівдокументальній стилістиці у Ш’ямалана складають якщо і не основу сюжетного наповнення, то вже точно несуть на собі основний тягар залучення і співпереживання. Причому потрібно постійно тримати думкою той факт, що режисер походить із Індії. Країни одночасно глибиною в мільйон божественних ідолів, тисячі суворих і аскетичних язичницьких обрядів на кожен день, витонченого і гіпнотичного містицизму в божевільних масштабах і викарбуваною в тисячоліттях вдосконалення і самобичування філософією. І в цьому вимірі прийомів, засобів і смислів — Ш’ямалан справжній художник від кінематографу. Стрічка вся немов дивовижна картинна галерея тривожних і захоплюючих проникливих образів, часто виписаних настільки довгими кадрами, що на деякі з них натурально не завжди вистачає глядацького дихання. А окремими екзерсисами «Явище» повертає в справжню досконалість нечуваного доторкання, надреалістичних і оманливо несуттєвих пунктирних замальовок. Ось літня, сивіюча пара стареньких зайнятих в’язанням в затишних кріслах і протигазах хіміко-бактеріологічного захисту дивиться старенький пикатий телевізор, з якого віщає переляканий професор-епідеміолог. А тут банда міцно збитих і суворо зиркаючих з-під насуплених брів реднеков під критим настилом планомірно заряджає патрони в магазини хижо вигладаючих автоматичних гвинтівок, скептично поглядаючи на ту ж саму передачу. Ось тут зграйка переляканих темношкірих діточок, притиснутих від страху один до одного у ванній, не по дитячому уважно спостерігає за кривими експонентними графіками розширення зони ураження смертельним нейротоксином на портативному блакитному екрані…

…«Явище» М. Найта Ш’ямалана — це відверто штучний, вищого ґатунку кінотеатрально-художній витвір справжнього мистецтва. Новаторський раритет, якщо бажаєте. Такий, якого в Голівуді давно не знімали. Майстерно володіючи забутим нині у більшості фільморобів драматургічним прийомом відбитої дії, коли демонструється навіть не початкова подія, а всього навсього якась передумова. І згортається надмірно глядацька увага не в точку підсумків дії, а на її результат. У підсумку представляючи якесь «відображення», що дає у декілька разів більший по потужності ефект. Таким спритним трюком у нас, у пострадянському кінематографі, володіє один лише Микита Сергійович Михалков, який заявляв неодноразово про те, мовляв, що «…віддзеркалення сильніше від променя…». Ось і Ш’ямалан, хоча і звісно режисер дещо меншого калібру, але створив своє «Явище» гідним не менше ніж одноразової появи на всякому поважному екранові справжнього любителя якісних стрічок в підзвітному жанрі. А може і не тільки в ньому…

…азбуковник истинной любви и настоящего женского коварства…

…в неопределённой середине 1930-ых, наскоро овдовевший и впечатляюще нищий японский отец двух японских же малолетних дочерей по фамилии Сакамото, капитулируя пред общим злосчастием своих несчастий, реализует путём продажи в натуральное рабство обеих своих девочек очень кстати подвернувшемуся перекупщику живого человеческого товара. Старшая Сацу попадает в результате сделки в квартал весьма плотских увеселений и нигде более в «Мемуарах гейши» режиссёра Роба Маршалла так толком не фигурирует и не упоминается. А вот младшая Чио Сакамото (…пекинская кинодива Чжан Цзыи…) со взором печальных очей цвета проливного дождя, вследствие наличия нежного и неиспорченного ещё пока возрастного ценза, насильственно направляется на поступление в настоящий дом гейш…

…по прибытии миленькая, тщедушная и голубоглазая Чио, естественно и непременно, попадает в немилость к одной из уже состоявшихся старших служительниц сферы наёмных услуг японского культурного досуга по имени Хацумомо (…сингапурская актриса Гун Ли…), каковая умело и изобретательно начинает портить подрастающей перспективной сопернице всё возможное времяпрепровождение. Начальница над всеми местными носительницами сложносочинённых причёсок и служебного кимоно, соответственно, за все собственные и накликанные завистническими кознями проступки ученицу немилосердно порет местными розгами до горьких слёз и жалостных всхлипов…

…но, в один из ничем не примечательных дней, по неминуемым законам мелодраматического жанра, счастье наконец улыбается маленькой синеокой Чио. Совершенно по воле слепого случая на её пути встречается таинственный японский джентльмен аристократической наружности — предельно импозантный и состоятельный гражданин по прозванию Кэн Ивамура. Которого окружающие зовут со всем почтением просто Председателем, даже интонацией выделяя обозначение впечатляющей должности именно с заглавной. Он шутя, ненавязчиво и заботливо угощает симпатичную девчушку дорогостоящим сливовым замороженным десертом и походя одаривает элегантно-белоснежным тончайшего шёлка носовичком. Взамен, сам того не осознавая, забирая всю её душевную привязанность, мысли, стремления и практически всё целиком свободное место в нежном и юном девичьем сердечке. Вдохновлённая до истощающих переживаний, всамделишной бури страстей и ослепляюще цветных сновидений этой романтической встречей и искренней галантностью будущего своего кавалера и возлюбленного малютка Чио твёрдо встаёт на путь становления из себя настоящей, сертифицированной гейши. Для начала торжественно переименовавшись в более взрослую Саюри…

…чувственность, образная насыщенность и визионерская нежность «Мемуаров гейши» бессчётное число раз подчёркивается в течении двух часов экранного хронометража и двух десятков лет кинотеатрального времени хитроумно сочинённым и мастерски разыгранным женским треугольником сочувствий, страстей и соперничества. Однако, в целях, хитросплетениях и мотивах данной девичьей геометрии взаимоотношений мужеской части зрителей ленты Роба Маршалла не разобраться скорее всего и до самых финальных титров. Да и, будем благонадёжны — долго после них. Можно лишь отметить, сохраняя нетронутой основную интригу, что выигрышный актив для любой из главных героинь один — удовлетворение чувства собственного девичьего достоинства. Ну и, как следствие, бесконечная возможность возбуждать к себе вожделенный мужской интерес и ласкающую эго зависть соперниц…

…впрочем, второй лейтмотив — взаимные и искренние любовные чувства Саюри к Председателю — хотя и «всего лишь» туго оплетает центральную мысль о соревновательном женском противоборстве характеров, всё же является осевым и коаксикальным, практически, стержнем «Мемуаров…». Ведь гейша Страны Вечновосходящего по сути своей отнюдь не продукт грубой, громоздкой или вульгарной цеховой профессии. Её призванием является быть ни много ни мало — одухотворённым воплощением высоких искусств. Настоящая мастерица которых должна лишь понемногу флиртовать и любезничать, да и то — только за регулярные восторженные восхищения и существенные, добровольного меценатства вознаграждения. Конечно же, речь идёт всегда о суммах неизмеримо больших, чем получает за свои услуги рядовая куртизанка. Но ведь и плеяда эмоций и культурно-развлекательных достоинств у гейши гораздо более искренна и совершенна. В результате подобной гремучей смеси смысловых и чувственных противоречий по ту сторону зрительского экрана кипят шекспировской, да что там — пушкинской мощи вихри страстей. Каковые рецензентский язык совсем и полностью не поворачивается и решительно отказывается назвать хоть на самую малость банальными или обыденными…

…«Мемуары гейши» — это история любви с изящным послевкусием дальневосточной экзотики. С великолепной, статной, деликатной и прекрасной осанкой. Это чарующий, степенный кинороман о таком сильном и чистом чувстве, которое стоит сохранить внутри души и сердца на всю жизнь. Это искреннейшая повесть о любви с первого взгляда, которой не страшны ни преграды, ни испытания. И которая не подвластна самому беспощадному своему врагу — Времени. А ещё «Мемуары…», как и любая жизненная история реальной любви — о счастливых мимолётностях и о душевном трепете. И о том, как мало и насколько много нужно и должно из себя вынуть и безвозвратно отдать, скольким придётся пожертвовать и что мученически преодолеть, дабы обрести возможность по-настоящему жить искренне и взаимно любя, а не отживать из рутинной, банально бытовой и устоявшейся необходимости…